Сенсоневральна приглухуватість (сенсорна або нейросенсорна приглухуватість) — це порушення слуху, що виникає при ураженні звукосприймальної частини слухового аналізатора:

• присінково-завиткового нерва (VIII);
• центральних відділів слухового аналізатора (у стовбурі або слуховій корі головного мозку).

Причини виникнення сенсоневральної приглухуватості можуть бути абсолютно різноманітними, а саме:

• різні інфекції (кір, краснуха, грип тощо);
• черепно-мозкові травми, а також травми, спричинені різкою зміною тиску (баротравма) або звуковою хвилею (акутравма);
• інтоксикація різної етіології (під час порушення роботи печінки, нирок, прийому низки лікарських засобів);
• вплив шуму та вібрації;
• порушення роботи серцево-судинної системи;
• порушення реологічних властивостей крові будь-якої етіології;
• різні онкологічні захворювання (хвороба Педжета, пухлина VIII пари ЧМН);
• порушення мозкового кровообігу, навіть незначні та такі, що не мають вираженої неврологічної картини (стресові ситуації, тривале психоемоційне напруження);
• генетичні фактори;
• радіаційне опромінення та інші.

Причини розвитку найрізноманітніші, але незалежно від причин виникнення механізм захворювання зводиться до кількох основних моментів — ішемії та порушення живлення сприймаючих клітин завитки аж до їх повної дегенерації. Причини вікової приглухуватості аналогічні.

Існує вроджена, спадкова (або генетично зумовлена) та набута (сюди ж належать професійна та стареча тощо) нейросенсорна приглухуватість.

Спадкова глухота частіше передається за рецесивним типом. Значно рідше трапляється домінантний тип передачі. Це означає, що у батьків із приглухуватістю можуть народитися й діти з хорошим слухом, однак коли обоє батьків мають спадкову приглухуватість, імовірність народження дитини з хорошим слухом значно менша.

Розвиток вродженої приглухуватості може бути наслідком:

• перенесеного мамою в період вагітності інфекційного захворювання — грипу, краснухи, кору;
• прийому мамою в період вагітності низки препаратів, які можуть бути ототоксичними (такими, що пошкоджують слуховий нерв);
• проблем із плацентарним кровообігом та будь-якою іншою гестаційною проблемою у мами (що виникає в період вагітності);
• порушення мозкового кровообігу в дитини в період пологів, інтранатальних черепно-мозкових травм тощо.

Набута приглухуватість може виникнути з низки таких причин:

• деякі вірусні інфекції, а саме — грип, епідемічний паротит, кір, краснуха, герпес. Досить рідко до таких наслідків можуть призвести менінгококовий менінгіт, сифіліс, скарлатина, тиф;
• низка лікарських препаратів, що мають ототоксичну дію, наприклад аміноглікозидні антибіотики — гентаміцин, мономіцин, канаміцин, неоміцин;
• різні травми, у тому числі акустичні, вібраційні, а також баротравми та повітряні контузії.

Сенсоневральна приглухуватість за характером перебігу може бути гострою та хронічною. Вважається, що гостра сенсоневральна приглухуватість виникає різко, протягом кількох годин або днів, і триває до 1 місяця. Якщо скарги, що виникають при сенсоневральній приглухуватості, зберігаються понад місяць або наростали поступово протягом тривалого часу, то ми говоримо про хронічну форму сенсоневральної приглухуватості. На жаль, характер захворювання такий, що значного покращення самопочуття пацієнта можливо досягти лише у випадках раннього звернення по спеціалізовану медичну допомогу. І найоптимальніший час для початку відповідної терапії — перші дні, максимум 2 тижні, після виникнення симптомів. Чим пізніше починається лікування, тим менше шансів на повне відновлення функції слуху.

Для визначення ступеня приглухуватості проводять спеціальну діагностику — аудіометрію. Існує загальноприйнята класифікація приглухуватості:

• 0 ступінь — зміни на аудіограмі до 15–20 дБ — розуміння розмовної мови на відстані до 6 м не ускладнене;
• 1 ступінь — легкий ступінь втрати слуху — 20–41 дБ — розбірливо розмовна мова сприймається на відстані від 3 до 6 метрів;
• 2 ступінь — помірний ступінь втрати слуху — 41–55 дБ — розбірливість розмовної мови визначається на відстані від 1 до 3 метрів;
• 3 ступінь — середній ступінь втрати слуху — 56–70 дБ — розбірливо сприймається лише гучна мова біля вуха;
• 4 ступінь — тяжкий ступінь втрати слуху — 71–90 дБ — лише можливість нерозбірливого розуміння крику біля вуха;
• 5 ступінь — глухота — понад 91 дБ — пацієнт самостійно нічого не чує.

Показання до слухопротезування (або кохлеарної імплантації) визначаються саме за ступенем порушення функції слухового сприйняття. Також за даними сурдологічного обстеження визначається тип слухового апарата, показаний для цього пацієнта, характер його налаштування, на яке вухо насамперед варто підібрати апарат тощо.

Вже багато сказано про те, що таке сенсоневральна приглухуватість, чому вона виникає та які типи цього захворювання бувають. Але як же ми можемо запідозрити, що у нас або нашої близької людини сенсоневральна приглухуватість? Основними скаргами при сенсоневральній приглухуватості є зниження слуху та суб’єктивний шум у вусі. Нечасто, але все ж пацієнти можуть відзначати запаморочення, головний біль.

У низці випадків сенсоневральна приглухуватість може розвинутися на тлі гострого середнього отиту, і зниження слуху — симптом, який уже був присутній у пацієнта, але суб’єктивний шум, що з’явився в процесі лікування, має бути тривожним сигналом і наштовхнути на думку про те, що до патологічного процесу залучається і слуховий нерв, тому варто провести корекцію терапії.

Для встановлення діагнозу необхідні такі заходи:

1. Огляд лікаря-отоларинголога (сурдолога) для виключення патології звукопровідної системи (зовнішнє та середнє вухо);
2. Проведення сурдологічного обстеження — визначення гостроти слуху живою мовою, дослідження органа слуху камертонами та тональна порогова аудіометрія;
3. Консультація невропатолога (для виключення гострої неврологічної патології та корекції терапії супутньої патології);
4. Консультація кардіолога (за наявності показань).

У процесі встановлення діагнозу варто пам’ятати, що сенсоневральна приглухуватість може бути як самостійним захворюванням, так і супутньою патологією — досить часто стан, схожий на сенсоневральну приглухуватість, визначається при таких захворюваннях, як хвороба Меньєра, невринома VIII пари черепно-мозкових нервів, з якими також потрібно диференціювати захворювання. Також бувають ситуації, при яких варто подумати про диференціацію сенсоневральної приглухуватості з отосклерозом (кохлеарна форма).

На жаль, ефективній медикаментозній терапії підлягає лише гостра сенсоневральна приглухуватість, у разі розвитку хронічної нейросенсорної приглухуватості процес можна стримати й не дати йому погіршитися, але медикаментозно відновити слухову функцію повною мірою неможливо.

Основні принципи лікування СНП:

• Усунути етіологічний фактор, який призвів до розвитку захворювання;
• При виявленні захворювання негайно розпочати лікування;
• Застосовувати комплексне патогенетичне (таке, що впливає на механізм розвитку хвороби) лікування, яке дасть змогу покращити мікроциркуляцію у внутрішньому вусі, що покращить обмінні процеси в ньому та дасть можливість відновити звукосприймальну функцію слухового нерва.

Найчастіше вищезазначені алгоритми застосовуються для лікування сенсоневральної приглухуватості у дорослих, і, як уже було сказано, лише гострої форми захворювання.

Найчастіше у дітей діагностується спадкова або вроджена сенсоневральна приглухуватість, які не піддаються медикаментозній корекції. Сучасні технології дають змогу скоригувати всі порушення слуху, аж до глухоти, як у новонароджених, так і у дітей раннього віку: сенсоневральна приглухуватість передбачає слухопротезування, глухота — кохлеарну імплантацію. За своєчасної діагностики та правильного підходу до реабілітації можна отримати дуже хороші результати в мовленнєвому розвитку дитини, її соціалізації та покращенні якості життя.

Пацієнтам, яким було встановлено діагноз гостра нейросенсорна приглухуватість, показане стаціонарне лікування в умовах ЛОР-відділення або неврологічного стаціонару під наглядом ЛОР-лікаря.

Основними препаратами при лікуванні сенсоневральної приглухуватості є кортикостероїди (як універсальний протизапальний і протинабряковий засіб), ангіопротектори, препарати, що покращують метаболізм нервової тканини та передачу нервового імпульсу по нервових волокнах. Також можуть призначатися вітаміни групи В, противірусні препарати (наприклад, при загостренні герпетичної інфекції), препарати для дезінтоксикаційної терапії, гіпотензивні та інші препарати для корекції супутньої патології.

Після лікування у стаціонарі пацієнт виписується з рекомендаціями щодо лікування в амбулаторному режимі. Підтримувальна терапія може тривати до 3 місяців (з моменту появи симптомів). Протягом цього періоду пацієнт перебуває під наглядом ЛОР-лікаря або сурдолога. Остаточні результати лікування оцінюються після закінчення 3-місячного періоду (після контрольної аудіограми). Якщо за цей період слух не покращується, то зниження слухової функції зберігається й надалі.

Як же бути людям, у яких відзначається стійке зниження слуху протягом тривалого часу? Як покращити слух при приглухуватості? У наші дні це не страшно і не трагічно. Слухопротезування — це комплекс заходів, що здійснюються для корекції слухової функції пацієнта, покращення якості його життя та підвищення адаптації в соціумі. Цілком справедливо буде зазначити, що сучасні слухові апарати (СА) — це зручний та ергономічний пристрій, який легко вписується в ритм життя сучасної людини. Вони забезпечують чудову корекцію слуху, мають цілий набір функцій і налаштувань, а також дуже акуратний і мініатюрний вигляд, що робить їх непомітними та зручними у повсякденному використанні. Багато хто боїться, що «якщо одягнути апарат, то потім від нього сідає слух». Це забобони та необґрунтовані припущення. Навпаки — чим раніше скоригувати слух за допомогою СА, тим більше шансів, що робота слухового нерва зберігатиметься на достатньому рівні й порушення функції надалі не поглиблюватиметься.

Підбір і налаштування СА проводяться ТІЛЬКИ після аудіометрії та лише лікарем-сурдологом! Інших варіантів бути не може!

Максимальної терапевтичної ефективності можна досягти у разі початку лікувальних заходів у максимально короткі терміни (бажано в перші дні після виникнення скарг). Однак іноді навіть цей фактор не може гарантувати 100% відновлення слуху. Якщо ж стійке зниження слуху зберігається понад 6 місяців, варто розглянути такий варіант, як слухопротезування.