• Класична форма хвороби Меньєра — одночасне порушення слухової та вестибулярної функцій (приблизно 30% випадків).
• Кохлеарна форма — захворювання починається зі слухових розладів (50% випадків).
• Вестибулярна форма — захворювання починається з вестибулярних розладів (15–20% випадків).

I стадія (початкова) характеризується періодично виникаючим і таким, що посилюється, шумом у вухах (який нагадує шум моря), відчуттям закладеності та/або тиску у вусі, сенсоневральною приглухуватістю, що то посилюється, то слабшає. Періодично виникають напади системного запаморочення тривалістю від 20 хвилин до 12 годин. У міжнападовий період скарг немає. Напади виникають кілька разів на рік, тривають до 3 годин.

II стадія (стадія розпалу) характеризується шумом у вухах і сенсоневральною приглухуватістю, що прогресує з кожним наступним нападом запаморочення, а також нудотою та блюванням. За даними аудіограми фіксується флуктуюча сенсоневральна приглухуватість II–III ступеня, що зберігається в міжнападовий період. Напади запаморочення тривають від 20 хвилин до 12 годин. Напади виникають до кількох разів на тиждень, супроводжуються вегетативними порушеннями. Слух знижується з кожною новою атакою.

III стадія (стадія затихання процесу) — типові системні запаморочення стають рідшими. Поряд із типовими нападами системного запаморочення з’являються хиткість і нестійкість ходи. Суб’єктивний шум у вухах присутній постійно, рідко посилюючись у момент нападу. При дослідженні слуху за даними аудіометрії відзначається стійка сенсоневральна приглухуватість. Приглухуватість набуває двобічного характеру.

Причини

Існує кілька теорій, що пов’язують виникнення цього захворювання з реакцією внутрішнього вуха на різні ушкодження:

• Порушення водно-сольового обміну
• Алергічні захворювання
• Аутоімунні стани
• Ендокринні захворювання
• Судинні захворювання
• Вірусні захворювання
• Сифіліс
• Порушення функції ендолімфатичної протоки та ендолімфатичного мішка
• Деформація клапана Баста
• Закупорка водопроводу присінка
• Зниження пневматизації скроневої кістки
• Травми голови та скроневої кістки
• Запальні процеси інфекційного або аутоімунного характеру внутрішнього вуха
• Підвищення внутрішньочерепного тиску
• Порушення функції нервових волокон внутрішнього вуха

• нападоподібний перебіг (у міжнападовий період ознаки захворювання зазвичай відсутні, за винятком зниження слуху);
• поступове зниження слуху, переважно низькочастотне на ранніх стадіях захворювання; періодичні погіршення та раптові покращення слуху;
• запаморочення — спонтанні напади тривалістю від 20 хвилин до кількох годин;
• шум у вухах;
• порушення відчуття рівноваги;
• нудота або блювання під час нападів;
• спонтанний ністагм — мимовільні рухи очей під час нападів;
• підвищене потовиділення;
• стрибки артеріального тиску — як правило, зниження, але у деяких пацієнтів тиск може підвищуватися;
• неузгоджені скорочення м’язів;
• зниження температури тіла.

Найчастіше запідозрити та встановити діагноз може ЛОР-лікар. Якщо є можливість звернутися до отоларинголога, який займається патологією вестибулярного апарату (вестибулолога), варто відвідати і його.

Обов’язковим для встановлення діагнозу хвороби Меньєра є проведення низки функціональних досліджень:

• вестибулометрія (дослідження функції вестибулярного апарату);
• тональна порогова аудіометрія (дослідження слухової функції);
• дегідратаційний тест (проведення аудіометрії, можливо й отоакустичної емісії, до та після прийому діуретика);
• електрокохлеографія (реєстрація електричних потенціалів, які генеруються у внутрішньому вусі та слуховому нерві у відповідь на звукову стимуляцію);
• відеоністагмографія або електроністагмографія (дослідження вестибулярної функції шляхом дослідження ністагму);
• МРТ-дослідження головного мозку з контрастуванням і прицільним дослідженням внутрішнього слухового проходу.

Також у процесі діагностичного пошуку можуть проводитися додаткові методи дослідження для виключення інших причин виникнення симптомів, характерних для хвороби Меньєра:

• специфічні серологічні тести для діагностики сифілісу;
• дослідження функцій щитоподібної залози;
• дослідження показників жирового та вуглеводного обміну;
• дослідження показників водно-сольового обміну;
• консультація невропатолога для виключення патології ЦНС;
• консультація кардіолога для виключення патології серцево-судинної системи;
• дослідження показників вітамінів і мікроелементів в організмі пацієнта.

Після ретельного обстеження пацієнта та визначення стадії захворювання і тяжкості перебігу процесу медикаментозна корекція нападів може включати такі групи препаратів:

• нейролептики;
• агоністи Н1-рецепторів;
• судинорозширювальні препарати;
• антигістамінні препарати;
• діуретичні засоби;
• спазмолітики;
• седативні препарати.

У разі тяжкого періоду нападів і, наприклад, багаторазового блювання показана госпіталізація з метою поповнення дефіциту електролітів і корекції втрати рідини за допомогою інфузійної терапії.

Довгострокове лікування передбачає комплексний підхід, який включає не лише медикаментозну підтримку пацієнта, а й корекцію його способу життя та звичок.

Медикаментозне лікування включає призначення препаратів для покращення мікроциркуляції, судинорозширювальних, венотонізуючих, діуретичних засобів, нейропротекторів.

Комплексне лікування також проводиться на тлі адекватного для цього стану режиму харчування пацієнта. Так, із меню слід виключити продукти з надмірним вмістом солі (соління, ковбасні вироби, копченості тощо), 1–2 рази на тиждень рекомендується проводити розвантажувальні дні на безсольовій дієті. Крім того, слід відмовитися від вживання алкоголю, кави та кофеїновмісних напоїв і продуктів, оскільки вони негативно впливають на нервову систему та можуть певною мірою провокувати напади запаморочення.

Особливість пацієнтів із хворобою Меньєра — виражена емоційна лабільність, тому фактору психологічної підтримки пацієнта також необхідно приділяти достатню увагу.

Рекомендовано обмеження фізичної активності під час нападів. Однак у міжнападовий період пацієнтам показані помірні фізичні навантаження для покращення координації рухів, вправи для тренування вестибулярного апарату.

Консервативні методи лікування не зупиняють розвиток приглухуватості.

Варто зазначити, що для пацієнтів із хворобою Меньєра існують певні обмеження у виборі виду діяльності — такі пацієнти не можуть працювати в екстремальних умовах (підземні, підводні та висотні роботи), у зоні підвищеної небезпеки (біля рухомих механізмів), під час обслуговування будь-яких видів транспортних засобів.

Показанням до хірургічного втручання є неефективність консервативного лікування (результати оцінюють через 6 місяців), стрімке зниження слуху та погіршення якості життя пацієнта.

Метою операції є стабілізація роботи вестибулярного апарату, усунення вегетативних симптомів хвороби Меньєра та приглухуватості. Метод хірургічного лікування визначають в індивідуальному порядку відповідно до результатів комплексного обстеження.

Для лікування захворювання можуть проводитися такі операції:

• Декомпресія ендолімфатичного мішка — основний хірургічний метод лікування, спрямований на зниження тиску в структурах внутрішнього вуха. Проводиться при відкритому доступі, передбачає видалення частини кістки середнього вуха;
• Вазотомія барабанного сплетення — операція, яка передбачає ізоляцію основного нервового стовбура від патологічного процесу шляхом встановлення спеціальної прокладки, застосовується як доповнення до декомпресії. Забезпечує значне покращення самопочуття хворого в довгостроковій перспективі;
• Перетин нерва барабанної струни — операція проводиться лише у тяжких випадках, оскільки передбачає повне «відключення» вестибулярного апарату. Дає змогу усунути постійний шум у вухах і стійкі запаморочення;
• Хордоплексектомія — операція, яка включає перетин нервових закінчень барабанного сплетення та знижує чутливість вегетативної нервової системи до підвищеного тиску в ендолімфатичному мішку;
• Тимпаностомія — це слухозберігаюча операція, яка передбачає встановлення шунта для корекції рівня тиску між відділами внутрішнього вуха. Частіше застосовується як доповнення до декомпресійної методики;
• Тенотомія сухожилка молоточкової м’язи — втручання передбачає зниження натягу м’яза, який забезпечує коливання барабанної перетинки, що зменшує вираженість симптомів захворювання.

Після операції пацієнт перебуває 2–3 дні під стаціонарним спостереженням. Після виписки протягом 10 днів необхідно дотримуватися домашнього режиму. Під час реабілітації (3 місяці) забороняються авіаперельоти, значні фізичні навантаження, відвідування лазні. Надалі необхідно виключити прослуховування музики в навушниках, тривалу роботу за комп’ютером.

Ще однією особливістю хвороби Меньєра є той факт, що однозначних прогнозів щодо перебігу цього захворювання дати неможливо. Прогресування цієї хвороби значною мірою залежить від індивідуальних особливостей організму, віку пацієнта, умов його життя, наявності інших захворювань.

В історії отоларингології відомі випадки, коли хвороба Меньєра після тривалого перебігу проявлялася все менш тяжкими симптомами, доки ситуація не завершувалася сприятливо для пацієнта — системні запаморочення припинялися, а якість життя відновлювалася.

Але частіше все ж це захворювання активно прогресує, спричиняючи незворотні порушення слуху.

Профілактика хвороби Меньєра — поняття умовне, оскільки причини розвитку цього захворювання та провокуючі фактори до кінця не вивчені.

Але для зниження ймовірності розвитку цього захворювання слід використовувати золоті стандарти здоров’я:

• своєчасно лікуйте всі виявлені захворювання, а також регулярно проходьте профілактичні медичні огляди;
• скоригуйте раціон на користь корисної та здорової їжі та контролюйте дотримання режиму праці й відпочинку;
• оскільки алергія — один із найбільш імовірних факторів, що провокують хворобу Меньєра, — наявність алергічної реакції на що-небудь є вагомою причиною для реорганізації способу життя з метою усунення впливу алергенів на організм;
• відмова від шкідливих звичок — ще один важливий крок для підтримання загального стану здоров’я на належному рівні, а також для зниження ризиків для здоров’я внутрішнього вуха.